Порівняння двох гіпотез походження і розвитку життя на Землі:
креаціонізму та еволюційного вчення

     Природничі науки обмежені своєю методологією, що передбачає дослідження тих явищ, які можна спостерігати, повторювати і дослідити за допомогою експерименту. Не на всі ваші питання я зможу дати відповіді, оскільки й сам ще не знайшов усіх відповідей на своі. Тому моею метою було не розказати як усе було, а запропонувати вашій увазі гіпотезу створення і порівняти іі з гіпотезою еволюційною.
     Оскільки існує чимало еволюційних і гіпотез створення, варто почати з визначення того, що я буду називати створенням, а що - еволюціонізмом.
      Під еволюційною гіпотезою я матиму на увазі наступне: усі живі на сьогодні види організмів, чи то бактерії, гриби, зелені рослини чи тварини, є родичами між собою. Вони походять від одного загального пращура і першої живої істоти, яка в свою чергу виникла завдяки процесу самоорганізації з неорганічних речовин. Сучасне розмаїття видів та їх відмінна будова виникли під час еволюції і процесу розвитку, що тривав сотні мільйонів років. Під час цієї еволюції відбулася диференціація живих істот відповідно до класів, рядів та видів.
      Під гіпотезою створення мається на увазі, що організми, що населяють сьогодні Землю, походять від "основних типів" живих істот, які були створені. Створені види від самого початку були чудово організовані й наділені здатністю до певної варіабельності у рамках певних меж (мiкроеволюцiя).
      Слід наголосити на наступному. У шкільному підручнику з біології для 10-11 класів під редакцією Кучеренко М.I. (1998), рекомендованого Міністерством освіти і науки України на 2001-2002 навчальний рік (Ващенко, 2001), створення згадується лише як "світоглядна система про незмінність живої природи з часу її виникнення" (стор.367).
Це не вірно. Хоча раніше це дійсно так сприймалося. Зведення гіпотези створення до цього положення можна порівняти з обмеженням еволюційного вчення лише ідеєю Ламарка. Сучасні положення наукового креаціонізму добре висвітлені в підручнику (рос.) "История происхождения и развития жизни" (1997) німецьких авторів Р.Юнкера і З.Шерера.
     Отже, якщо заперечень щодо цих понять немає, дозвольте продовжити.
     Друга відмінність - різний погляд на мікро- та макроеволюцію.
Еволюціоністи стверджують, що: "Мікроеволюція - це сукупність еволюційних процесів, які відбуваються в популяціях одного виду" (Кучеренко, 1998: 391), a "М<а>кроеволюція - це еволюційні процеси, що приводять до виникнення надвидових таксонів (родів, родин і т.д. аж до царства)" (стор.397). I наголошуеться: "окремих механізмів макроеволюції не існує" (стор.397). Тобто, якщо еволюційні процеси (мутаціі, добір, рекомбінація, дрейф генів, трансфер генетичноі інформаціі та ін.) ведуть до виникнення змін у популяціі, які дозволяють віднести іі до іншого виду, ми спостерігаемо мікроеволюцію, а якщо популяцію можна віднести до вищого таксономічного рангу (роду, родини і т.д. аж до царства), то це макроеволюція.

    Але з цим твердженням не можуть погодитись креаціоністи. Вони дають наступне тлумачення цим поняттям. Мікроеволюція - еволюція в рамках існуючих організаційних ознак, кількісна зміна вже існуючих органів, структур, планів будови. Прикладом можуть бути дарвінівські в'юрки з Галапагос. Макроеволюція - виникнення нових, раніше не існуючих, органів, структур, типів планів будови, якісно нового генетичного матеріалу. Термін "розвиток від простіших до складніших" вживається саме в цьому розумінні. Прикладом може бути походження ссавців від рептилій (а саме виникнення молочних залоз, плаценти, лімбічноі системи та ін.).
   Давайте розглянемо механізми мікроеволюції і побачимо, до чого вони можуть призвести спираючись на ті факти, які нам відомі на сьогодні. Отже на сьогодні відомі наступні рушійні сили еволюції:
  1. Ті, що підвищують мінливість популяції:
    • потік генів;
    • генетичний дрейф;
    • рекомбінація;
    • мейотичний драйв;
    • мутаційний процес;
    • горизонтальний перенос генів.

  2. Ті, що понижують мінливість популяції:
    • природній добір;
    • дрейф генів.
Макроеволюція - це перш за все прогресивна еволюція, що веде до зростання рівня організації організмів. Оскільки природний добір та дрейф генів понижують мінливість популяціі, вони не можуть призводити до зростання рівня організації організмів. Тому розглядати їх не будемо. Розглянемо першу групу рушійних сил.
- Потік генів і переміщення алелей з одної популяції в іншу в результаті міграції.
За рахунок потоку генів може якісно збільшитися генетична мінливість даної популяції, проте він не збільшує рівень генетичної мінливості самого виду. Тим більше у межах виду (сукупність популяції зі спільним генофондом) генетична мінливість не збільшується. Те саме стосується і генетичного дрейфу і зміни частот алелей під впливом випадкових факторів. Напр. ефект пляшкового горлишка і різке зменшення чисельності популяції внаслідок стохастичних подій. Те саме, що і популяційні хвилі. Та ефект засновника при відділенні невеликої частини популяції. Вони не призводять до виникнення нових алелей.
- Рекомбінація і процес утворення у нащадків нових комбінацій батьківських алелей в силу статевого процесу, кросинговеру, випадкового розподілу хромосом у мeйозі. Знову таки, він призводить до перекомбінації вже існуючого генетичного матеріалу і не створює чогось нового.
- Мейотичний драйв і процес зміни частот алелей при утворенні гамет у гетерозигот. Напр.. Аа ( А(25) + а(1). Знову ж таки це процес зміни частот алелей, але не виникнення нових алелей.
- Горизонтальний перенос генів і процес переносу генетичного матеріалу від одного організму до іншого шляхом трансформації ДНК. Може привнести новий генетичний матеріал в популяцію, але не може його створити.
- Мутації. Лише мутації можуть призводити до змін самого генетичного матеріалу. Особливості мутаційного процесу: переважна більшість мутантів мають нижчу життєздатність, хоча іноді трапляються супервітальні особини; ефект мутацій прямо пропорційний до частоти змін поколінь; для закріплення мутаціі необхідна іх достатня частота. Прийнято поділяти мутації на мікро- та макромутації. Причому макромутації призводять до новоутворень.
     Що ми можемо сказати, спираючись на факти: Усі відомі на сьогодні мутації залишаються у межах мікроеволюції (мікромутації). Найкраще у цьому питанні з тварин вивчена дрозофіла. Усі відомі мутації призводили лише до певних змін вже існуючого генетичного матеріалу і ніколи до виникнення нових структур. Так вони могли призводити до наступного:
  • збільшення кількості вмісту певної речовини;
  • деформація;
  • збільшення певних органів;
  • зміна кількості частин тіла (наприклад, додаткові ребра у свиней, 4 крила у дрозофіли).
Якби виникли нові конструктивні елементи, то можна було б говорити за істинні новоутворення (макроеволюцію). Проте до сьогодні такі випадки не відомі. А багаточисельні зміни вже існуючих структур не можуть привести до виникнення нових структур, т.б. до макроеволюції. Використовуючи літери зі слова "МАШИНА" можна скласти наступні слова: "МАША","МАМА","ШИНА","МИША" та інші, але ніколи слово "РАКЕТА", бо в ньому присутні нові літери: "Р","К","Е" і "Т". I час тут не допоможе.
   Той факт, що не було виявлено ніяких особливих макроеволюційних механізмів, не може розглядатися як довід або доказ того, що мікроеволюційні механізми можна зробити "відповідальними" за здійснення макроеволюції. Це була б колова аргументація, бо подібне судження базувалося б виключно на еволюції як на гіпотезі, і не могло б розглядатися як доказ еволюції.
     Недавно вченими було виявлено цікавий факт. Під час вивчення складності різних органів живих організмів (в тому числі й найпростіших) було виявлено край (межу) найменшої можливої складності функціонуючого органу, що одержало назву "іrreducіble complexіty", або складність, що не підлягає зниженню (СНПЗ). Можна припустити, що органи, що організовані за принципом СНПЗ, якимось чином розвивалися й ускладнювалися протягом часу; але цей процес мав початися з вже повністю сформованого конструктивного рішення. Тобто, як мінімум, найпростіша іх конструкція не могла виникнути шляхом природного спонтанного механізму розвитку : кожен елемент цього механізму і залежний і визначений всіма іншими; якби в ньому було хоча б на один елемент менше, механізм би просто не існував (детальніше див. Mіchael Behe. Darwіn's Black Box. The Free Press, 1996). Але виникнення саме такої структури мається на увазі під поняттям ароморфоз. Підручник дае наступне визначення цього терміну:
"Ароморфоз - еволюційне перетворення, яке підвищує рівень організаціі організму в цілому і відкриває нові можливості для пристосування до різноманітних умов існування." (стор.398-399).

     В природі існує багато явищ, які не можуть бути пояснені з точки зору еволюції і свідчать на користь створення. Таким є, наприклад, ловчий листок непентеса Nepenthes alata. Ця рослина - епіфіт., тобто вона не може добувати необхідні для неї мінеральні речовини. Ці речовини він добуває шляхом "полювання" на комах і подальшого іх перетравлення. Органом ловлі є глечикоподібний листок-пастка, в якому знаходиться перетравлююча рідина. Яскраве забарвлення та краї рослини приваблюють комах. Слизьке покриття краів примушуе комах падати вниз, де вони перетравлюються і вже як перетравлені продукти засвоюються рослиною. Засвоєні тваринні речовини перетворюються на рослинний білок. Для рослини життєво необхідними є наступні структури та властивості: листок-пастка, перетворююча рідина, яскраве забарвлення, слизьке покриття країв, механізми засвоєння тваринних речовин та перетворення їх на рослинний білок. Усі ці ознаки складають систему. Без будь-якого одного елемента решта не мають значення для рослини; втрата будь-якого компонента призведе до смерті рослини. Яким був перший мутаційний крок, який мав позитивну селективну перевагу. Справа в тім, що селективну перевагу здобувають лише рослини з вже повністю сформованим комплексом структур та ознак, що зумовлюють певний механізм; неготові проміжні форми не мали б біологічної цінності й витіснялися стабілізуючим добором. Подібних прикладів у природі є дуже багато.

    Дозволю собі, спираючись на статтю Олександра Валеріановича Лаломова, торкнутися і питання віку Землі.
Iдеї про старий вік Землі набули свого розвитку й визнання у першій половині ХIХ ст. Спочатку Джеймс Хаттон у книзі "Теорія Землі" проголосив тезу: "Сучасне - ключ для пізнання минулого". Ця ідея набула розвитку, і Чарльз Лайель у 1830 році в книзі "Принципи геології", що вийшла в 3-ох томах, на основі вивчення вулканічних відкладень в районі Везувія й товщі кайнозойських відкладень Франції та Південноі Англії, стверджує принцип уніформізму: геологічні процеси в минулому були аналогічними тим, що ми спостерігаємо сьогодні, і не відрізнялися за інтенсивністю. Якщо з першою частиною цього твердження погоджується більшість геологів, то друга його частина (щодо інтенсивності процесів) до сьогодні викликає серйозні наукові дискусії.
    Для кореляції осадкових шарів Лайель запропонував індекс викопних форм (співвідношення сучасних та вимерлих форм організмів), що дозволило скласти з конкретних локальних геологічних розрізів узагальнюючу геологічну колонку відкладень і, у такий спосіб, суттєво збільшити потужність розрізу Кайнозоя. Таким чином (поділом потужності узагальнюючого розрізу на дуже малу в спокійних умовах швидкість накопичення відкладень) вперше було обгрунтовано гіпотезу про старий вік геологічних порід. Після появи гіпотези походження видів Дарвіна стало очевидним, що вона могла б бути правдоподібною лише за умови дуже тривалого геологічного часу. Теорії двох Чарльзів (Лайеля і Дарвіна), які, до речі, були близькими друзями й частенько багато часу проводили разом розмірковуючи над своіми гіпотезами, взаємодоповнювали і пояснювали одне одного. Дарвін дав Лайелю відповідь про походження нових видів, а той, в свою чергу, обгрунтував для нього великий геологічний вік Землі. Одна з перших спроб кількісно оцінити вік Землі у 10-25 млн років лордом Кельвіним була відхилена на тій підставі, що вона є недостатньою для біологічної еволюціі, яка до того часу вже вважалася встановленим фактом. Оцінювання Резерфордом у 1904 році віку Землі приблизно у 4 млрд років (на підставі явища радіоактивного розпаду) було без будь-якої критики і з радістю прийнято вченими-еволюціоністами. Таким чином, вже на першому етапі геологічного датування гірських порід було прийнято наступні необгрунтовані припущення:
  1. вкрай занижувалася роль і ступінь впливу неординарних геологічних процесів (Вулкан Сент Хеленс показав, що це припущення було зроблено передчасно)
  2. прийняття як критерій апробації методів геологічного датування не доведену гіпотезу еволюції Дарвіна.
     В науці визначають два віка Землі: відносний, і реальний (справжній). Оскільки визначити реальний вік геологічних шарів буває дуже складно (а часто й просто неможливо), відносне датування взяло за основу біологічну еволюцію, т.б., приуроченість певних викопних форм організмів до певних періодів геологічного віку і ускладнення цих форм з часом. I інші параметри (т.я. залягання порід, їх склад й ступінь метаморфізму) вважаються несуттєвими. Отже й маємо: вік геологічних породи визначається індексним викопним організмом, а вік викопного організму - за віком геологічних породи, в якій його знайдено. Але це ж колова аргументація! Геолог вважае, що обгрунтування еволюції е у біолога, а біолог - що в геолога.
Про помилковість такої аргументації говорить наступний факт. Геологічній породі, в якій знаходили граптоліти, приписували вік у 410 млн років, бо вважалося, що саме у той період вони існували. Але у 1993 році в Південному Тихому океані було знайдено живі граптоліти, про що й писалося в журналі "Earth magazіne" за вересень 1993 р. От і маємо. Граптоліт - машина часу. Знайшов, і - гайда на 410 млн років в минуле!
Для визначення абсолютного віку геологічних порід в переважній більшості випадків використовують радіоізотопну хронометрію. Саме цей метод часто визначае вік Землі у сотні млн років. Але він має певні недоліки: будь-який метод апаратурного вимірювання фізичних величин вимагає тарифування (калібровки) приборів. Для цього необхідно мати еталони, конкретна фізична величина яких відома з дуже високою точністю. Лише за цих умов наші прибори дають достовірний результат. Радіоізотопний метод не має незалежних еталонів на тих часових проміжках для виміру яких він застосовується, оскільки він сам є единим використовуваним методом визначення віку. Єдиним можливим більш-менш об'єктивним еталоном могли б бути молоді геологічні об'єкти, вік яких зафіксований історично. У цьому випадку радіоізотопні методи дають стійке й колосальне завищення геологічного віку, часом навіть до 6 порядків. Отже, використовувати ці методи в сучасному їх вигляді - неприпустимо.
    Крім того, існують альтернативні методи визначення віку Землі. Не всі вони претендують на точне датування, деякі вказують лише на граничний вік (тобто не більше певної величини). Усі вони базуються виключно на сучасній швидкості процесів (тобто в межах принципу уніформізму). I всі вони свідчать про значно менший вік Землі, ніж традиційний еволюційний. До них належать такі, як швидкість ерозії, швидкість утворення "россипів", накопичення солей в океані, втрата кометами частини своеї маси при проходженні поблизу Сонця, зміна магнітного поля Землі - говорять, що Землі й Сонячній системі біля кількох тисяч років.
     Крім того, в науці існує чимало феноменів, які швидше свідчать на користь креаціонізма. Серед них наступні:
  • Було знайдено самку іхтіозавра в момент дітонародження;
  • Було знайдено закам'янілу рибу з рибою в роті, яку вона ще не встигла проковтнути. Це свідчить про швидке іх поховання.
  • Знайдено велику кількість закам'янілих стовбурів дерев, які перетинають геологічні прошарки різного геологічного віку.
  • У роті та шлунку березівського мамонта вчені знайшли 15 кг неперетравленої рослинности, яка й досі росте в Сибіру: північний мак, лютик, тим'ян, осоку, ялинкові шишки, гілки листівниці та сосни, два види мхів.
    Мамонт був заморожений за кілька хвилин (шлунковий сік не призвів до денатурації рослинного білку).
Відповідно до геохронологічноі шкали, людина і динозаври ніколи не зустрічалися, оскільки останні вимерли задовго до появи перших. Проте, існуе ряд свідчень про те, що вони по-перше, зустрічалися, а по-друге, це було не давно. Зокрема у 1982 році у долині річки Пелюксі (штат Техас) сильні дощі змили частину осадкових порід під якими було виявлено велику кількість слідів динозаврів і людини. Причому було й так, що людина ставала зверху вже на слід динозавра і навпаки. I це в породі, що датується віком в 108 млн років. У цьому ж штаті в іншому місці у породі віком 430-505 млн років було знайдено занурений у камінь залізний молоток з частиною дерев'яної ручки. Але ж це - неможливо, бо людина з позицій еволюційної моделі "стала" людиною не раніше 2 млн років тому.
У печерах було знайдено наскельні малюнки, що за формою дуже подібні до динозаврів; таких малюнків багато. Непрямим свідченням про зустріч людини з динозаврами може бути те, що в епосах багатьох народів і персонаж драконів, в Біблії теж згадуіться про тварину, опис якої нагадує дипллодока Книга Iова 40:10 - 41:26.

Отже, питання про вік Землі слід залишити дискусійним. Iснує достатньо причин, щоб засумніватися у старому віці Землі. Дуже ймовірно, що наша Земля молода, а значить еволюція неможлива навіть теоретично.
Анатолій Лісовський

Пишіть нам!     E-mail: ksono@ksono.org< font color="white">     Schreiben Sie uns!
Genoterra.ru - Все о Генетике вiтчизняний web-хостiнг This page written in the vi editor